До 300-річчя українського поета й філософа Григорія Сковороди

Григорій Сковорода став однією з ключових постатей української культури.

Народився на Полтавщині у родинні спадкових козаків.

Сковорода легко вчився усьому і мав багато талантів.

Вивчав латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови. Грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі.

XVIII століття було темними часами в українській історії, коли нашу націю намагалися знищити відразу три великі імперії.

Закріпачення, зникнення козацтва, масові заворушення та спроби знищити українську культуру як таку — умови, в яких жив і творив Григорій Сковорода.

Ідеї персональної свободи, які сповідував мислитель і письменник, прорізали темряву епохи  та стали світлом надії для багатьох українців.

Працюючи педагогом у Харківському колегіумі, мав власну систему оцінювання.

Він  дуже вирізнявся від загалу, сторонився почестей та відмовлявся від нагород.

Сковорода вів аскетичний спосіб життя і багато часу проводив у мандрах.

Починаючи із 1769 року, Григорій Сковорода починає писати свої філософські діалоги, трактати та езопівські байки.

За життя Григорій Сковорода не видав жодної книги.

Натомість читачі його шукали самі, масово читали та цитували, переписували рукописи та пропагували їх.

За переказами, Григорій Сковорода знав день своєї смерті і помер в селі Пан-Іванівка, а тепер – Сковородинівка.

На своїй могилі Сковорода заповів написати слова, які тепер знають усі: «Світ ловив мене, та не спіймав».